Історія народу, а тим більше історія його літератури — це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трап¬ляються на тому шляху урвища й тернисті яруги, чисті колодя¬зі й давно полишені криниці. Замулюючись, джерела волали до живих, нашіптували легенди-спогади про те, як колись припада¬ли до них спрагло, зіпершись дужими руками на цямриння, мо¬гутні вої й уклінно схиляли чубаті голови. Щиро вірили: вся сила живого — від неї, води.
Минали віки... Інші приходили воїни і, борючись з новими во¬рогами, відшукували залишені предківські стежки та замулені криниці. Так було в усіх народів, у всі віки...
Чи не найчіткіше сліди наших предків відбилися в літерату¬рі — тих духовних криницях, з яких вони пили красу, у дзерка¬лі яких ми й сьогодні бачимо високий мистецький злет їхньої душі, хвилюючий поетичний світ образу і думки. Скільки ж ро¬ків, століть українській літературі? Білоруській? Російській? Ака¬демік Д. С Лихачов, видатний радянський дослідник давньо¬руської літератури, відповідає: «Російській літературі майже ти¬сяча років. Це одна з найдавніших літератур Європи. Вона дав¬ніша, ніж література французька, англійська, німецька. її почат¬ки сягають другої половини X ст.». І далі: «Із цих тисячі ро¬ків принаймні триста років належать періодові, який був спіль¬ним початком для літератур трьох східнослов'янських народно¬стей: російської, української і білоруської...»
Отже, українській літературі, як і братнім літературам Росії та Білорусії,— майже тисяча років. Перші триста років її істо¬рії — це давньоруський період, спільний для трьох літератур. Від кінця XIII ст. і по XVIII ст. включно — давньоукраїнський період. Поява «Енеїди» І. П. Котляревського, в якій на повен голос зазвучала жива мова народу, започаткувала історію нової української літератури, дальшим розвитком її від 1917 року ста¬ла українська радянська література.
На межі двох періодів історії українського письменства давнього й нового – височить постать Григорія Чачи ва Сковороди. Те, що залишив він нам у
|
